«Ольготерапія» від переселенки із Сіверськодонецька: як педагогиня й музикантка Ольга Панаріна допомогла собі й допомагає іншим

Понад два з половиною роки тому, виїхавши з обстрілюваного Сіверськодонецька у віддалене маленьке село Закарпатської області, Ольга Панаріна не приховувала своєї глибокої травмованості. Та її й неможливо було приховати. Ользі боліло буквально все, і, в першу чергу, – ворожі прапори над руїнами Луганщини та зрада деяких земляків. А уособленням болю була неспроможність сісти за фортепіано й доторкнутись до клавіш. 

Але, попри біль, вона були відкрита до допомоги, насамперед, психологічної. Тепер допомогу надає і сама – переселенцям і місцевим, дітям і дорослим – у місті Свалява Закарпатської області.

Прийшла як клієнтка, започаткувала кілька курсів та спонукала розширити діяльність

Тепер, на початку 2025 року, на прохання одним словом відповісти на питання «хто ви?» зовсім трохи подумавши Ольга Панаріна каже «арттерапевтка». При цьому вона – музиканта, педагогиня, композиторка, поетка, ведуча, стендаперка, менеджерка… Проте тепер, у віці «трохи за 50», на третьому році повномасштабної війни дійшла висновку: весь її професійний досвід можна об’єднати словом «арттерапія».

«Спочатку Оля прийшла до нас як клієнтка – два з половиною роки тому, коли ми тільки починали працювати на Закарпатті. Вона брала участь у навчанні для жінок, яке ми організовували, отримувала гуманітарну допомогу… До наших активностей долучалась не лише вона, а і її родина – донька, зять, онука», – розповідає керівниця ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» Оксана Очкурова. Після релокації з Луганщини очолювана нею організація працює у Сваляві Закарпатської області й «ОстроВ» періодично пише про її діяльність. Зокрема, про артрезиденцію «Аура міста» йшлось у статті «Чи можна релокувати ауру? Досвід одного культурного проєкту з Луганщини» у вересні 2022 року.

Працюючи у Сваляві, Оксана Очкурова й інші громадські активістки з Луганщини почали шукати волонтерів і волонтерок, готових працювати з дітьми в Старобільському хабі, створеному «Дієвою громадою» та Старобільською РВА у Сваляві. У першу чергу, були потрібні люди з досвідом педагогічної роботи. 

«Оля стала однією з перших, хто відгукнувся. Вона пройшла додаткове навчання у Сваляві та Києві й до своїх компетенцій та досвіду роботи з дітьми додала соціальну роботу з дорослими», – розповідає Очкурова.

Під час заняття у Сваляві

За короткий час Ольга Панаріна організувала при хабі заняття з казкотерапії й музикотерапії для дітей, курс «Артджерело» для дорослих, гру «Колесо емоцій» тощо.  Найкращою рекламою заняттям була харизма та почуття гумору жінки. Той, хто приходив на її заняття чи приводив туди дитину, обов’язково розповідав про це знайомим – і охочих долучитись до занять ставало й стає дедалі більше.  Тим часом Ольга розробила курс із логоритміки – це поєднання музики, руху, голосу й різних вправ, що допомагає розвивати мовлення, слух та уважність. Нещодавно, наприкінці 2024 року розробила курс швидкочитання й вже проводить заняття. Частину її занять відвідують діти з розладом аутичного спектру та іншими особливостями розвитку. 

«На жаль, наші заходи не можуть відвідувати діти, які пересуваються у колісних кріслах – будівля для цього не пристосована», – каже пані Оксана Очкурова.

Весь реквізит для своїх занять Ольга виготовляє власноруч

Досі Старобільський хаб, де проводить заняття Панаріна, працював на другому поверсі двоповерхової будівлі. Проте – і не в останню чергу завдяки ініціативності Ольги – потроху починає займати й перший поверх. Там вже відремонтували приміщення для кімнати фізичного розвантаження, й вона вже працює. Щоправда, для повноцінної роботи лишилось додати кілька штрихів. Зокрема, треба привезти сюди вже куплене фортепіано – інструмент, який уособлював мрії й болі Ольги Панаріної на початку повномасштабної війни.

Від позашкільної освіти до арттерапії

«Раніше в нашому лексиконі просто було відсутнє слово арттерапія. А по суті позашкільна освіта – це щось дуже близьке до неї», – переконана Ольга Панаріна.

Понад 25 років вона пропрацювала в системі позашкільної освіти. Більшу частину цього часу керувала зразковим художнім колективом Дитячо-юнацький вокальний ансамбль «Усмішка» Сіверськодонецького міського Центру дитячої та юнацької творчості (ЗХК ДЮВА «Усмішка»).

«Керувала» в її випадку – слово занадто загальне. Вона ставила голоси, номери, проводила заходи, шила костюми, витирала сльози, вислуховувала сповіді… 

За ці два з половиною десятиріччя пані Ольга пропустила через себе майже дві тисячі вихованців. Щоб порахувати їхню точну кількість, треба 25 років помножити на 75 – саме по стільки дітей колектив набирав щороку. Цей величезний колектив для неї є родиною – без перебільшення. А особливо близькими є діти з першого набору, з кінця 1990-х, які вже давно не діти. 

Багато хто з них долучився до лав ЗСУ. Дехто загинув. 

Вихованець Ольги Роман Ведмеденко, боєць ЗСУ, загинув під час виконання бойового завдання на Херсонському напрямку

Лисичанськ. Остання спільна Вертепна хода ЗХК ДЮВА «Усмішка»

Кабінет Ольги в Сіверськодонецьку до й після приходу росіян

Для багатьох із вихованців Ольги її орендований будинок і подвір’я в закарпатському селі Оленьово неподалік Сваляви ставали прихистком за два з половиною роки повномасштабної війни, адже для всіх їх життя в рідному Сіверськодонецьку стало неможливим.  Але у травні 2024 року «Усмішка» – як і всі заклади позашкільної освіти Луганської області – призупинила свою роботу. До цього два роки колектив повноцінно працював в умовах релокації. Зокрема, онлайн проводили репетиції, брали участь у живих концертах, підтвердили звання «Зразкового художнього колективу».

«У 2014 році переселенці, які масово їхали в Сіверськодонецьк, так само потребували психологічної допомоги, як і тепер. І ми й тоді допомагали їм так само», – каже Ольга.

І тепер увесь свій досвід, енергію й талант, які жінка до того реалізовувала в позашкільній освіті, вона спрямувала на арттерапію.

Крім того, завжди долучається до підготовки й проведення заходів, покликаних гуртувати місцеву громаду й переселенців – як-от батл мовних діалектів Сходу й Заходу України, про який писав «ОстроВ».

Про почуття гумору й сакральність фортепіано 

Свалява – місто невеличке, значно менше, ніж Сіверськодонецьк. І після того, як Ольга почала проводити арттерапевтичні заняття, її досить швидко почали впізнавати на вулицях і в магазинах. Буває, вранці до занятть зайде в магазин… А там продавчині: «Доброго ранку! А проведіть для нашого колективу, будь ласка, експрес-арттерапію – просто зараз, поки покупців немає». А Ольга у відповідь: «Добре… Зачиняймо двері й починаймо матюкатись… Бо матотерапія теж дає неабиякий ефект».

За ці два з половиною роки Ольга змогла допомогти й собі, а не лише іншим. І свідок цього – фортепіано, яке невдовзі оселиться в одній із кімнат Старобільського хабу, спеціально для Ольги. З інструментом у Ольги стосунки унікальні. Вона провела за ним практично все життя. І одразу після переїзду на Закарпаття з глибоким болем зізнавалась, що їй його страшно не вистачає. Проте й купити фортепіано вона була не готова – не через брак грошей, а саме психологічно. Не готова була торкнутись клавіш. І якщо хтось пропонував їй подарувати інструмент – категорично відмовлялась. Із болем, який складно було пояснити стороннім людям. Але, нарешті, біль трансформувався…

«Ми пропонували Олі купити синтезатор – мовляв, його транспортувати легше… Але для неї то не живий інструмент, вона відмовлялась. І ось знайшли старе фортепіано», – каже Оксана Очкурова.

Інструмент, який активістки «Дієвої громади» придбали спеціально для Ольги, для її занять, залишилось тільки перевезти в хаб.  І чули б ви, з якою любов’ю Ольга про нього розповідає: «…Старе… Його хтось розмалював мало не «під Петриківку» – тут тобі й квіти, і травичка, й метелики, й Бог знає що ще… Фарбою стики позаливали… Але це й добре, що позаливали – ніхто туди не ліз, звучить так, як треба… От знайдемо бригаду вантажників зі спеціальними ременями – і все».

На День вишиванки – 2024

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Українського кризового медіацентру